умирати

УМИРА́ТИ (ВМИРА́ТИ), а́ю, а́єш, недок., УМЕ́РТИ (ВМЕ́РТИ), умру́, умре́ш, док.

1. Переставати жити, існувати; протилежне жити.

Як умру, то поховайте Мене на могилі, Серед степу широкого, На Вкраїні милій (Шевч., І, 1963, 354);

Він не хоче вмирати. Він хоче жити (Коцюб., І, 1955, 367);

Глянув [дід] ще раз на всіх, склав руки на грудях і, проказавши з усмішкою: — Ну, прощайте, вмираю, — тихенько ліг і вмер (Довж., І, 1958, 67);

// за кого — що. Гинути, захищаючи, відстоюючи кого-, що-небудь.

— Паллант мій ваш єсть Атаман. За його бийтесь, умирайте, Енеєвих врагів карайте, Еней мій сват, — а ваш Гетьман (Котл., І, 1952, 210);

Ніколи більш його я не почую! Під Ленінградом у могилі чесній Лежить мій друг, що вмер за Ленінград (Рильський, II, 1960, 325);

Вона умерла, як жила, за Батьківщину (Сос., II, 1958, 276).

◊ Уме́рти не своє́ю сме́ртю див. свій;

Уме́рти своє́ю сме́ртю див. свій;

Уме́рти сме́ртю хоро́брих див. смерть;

Умира́ти від стра́ху див. страх;

Умира́ти (уме́рти) на пла́сі див. пла́ха;

Хоч умри́ — те саме, що Хоч уби́й ( див. убива́ти).

Треба було її заспокоїти, але прокляті слова! Завжди.. юрбою товпляться на кінчику язика. А тут — хоч умри! (Жур., Нам тоді.., 1968, 96).

2. перен. Проходити, закінчуватися; безслідно зникати, пропадати.

Умирає зажурене літо. Так прозоро… покора і тиш… (Сос., І, 1957, 226);

Бідолашна! Вона забувала, що силою не вернеш почування, коли вже воно вмерло (Гр., І, 1963, 398);

Поет не боїться від ворога смерті, Бо вільная пісня не може умерти (Л. Укр., І, 1951,111).

3. тільки недок., за ким — чим, перен., розм. Дуже кохати кого-небудь, любити щось.

Так, як він за Настусею, так за ним умирала сусідка Маруся (Барв., Опов.., 1902, 449);

Хлопець був у селі — Коломийченко, всяк його знав: як ударить «Катюшу», — вмирають дівчата за ним! (Голов., Поезії, 1955, 114).

4. у сполуч. з прийм. від, з (зо) та ім. сміх, страх, нудьга і т. ін., перен. Зазнавати того, пройматися тим (великою мірою), що виражає іменник.

Вмирала [Гапка] зо сміху. Вона завсіди зазирала крізь дірочку від ключа до тої вузенької кімнати, де пересиджував Славко з Бронею,.. чула найсердечнішу розмову й сміялася до загину (Март., Тв., 1954, 454);

Саме тоді була [Уляна] на полі й вмирала від страху, чи не пересічуть австрійці кулеметом її і дядька Семена (Стельмах, II, 1962, 214);

— Оце недавно була я в гостях в однієї знайомої.. Я трохи не вмерла з нудьги! (Н.-Лев., VI, 1966, 26);

— Оце таке село? Я тут умру від нудьги (Тют., Вир, 1964, 211).