вабити
ВА́БИТИ, блю, биш; мн. ва́блять; недок., кого, що і без прям. дод.
1. Манити кудись чимсь принадним, викликати бажання до чого-небудь.
Дверей не відімкнув я і гукнув: “Даремне вабиш, мій лукавий гостю!” (Леся Українка);
Вечір вабив на двір, на берег, де зелена трава й верби (Ю. Яновський);
Нагода ще раз побачити таємничу господиню вабила його незмірно (Ю. Винничук).
2. Притягати до себе, викликати потяг.
О, чарівнице-природо! Навіщо ти мене вабиш своїм чаром? (Панас Мирний);
Мінливе Чорне море вабить погляд (М. Рильський);
Три роки я працював на виробництві, але мене вабила наука, для якої я віддав стільки сил: я захотів стати ученим (В. Підмогильний);
В ній бриніли й вабили сміливість, граціозність, жіноче кокетство (Л. Дмитерко);
На столі .. громадилися смажені на рум'яне ягнята, куріпки й курчата, вабили зір золотисті плоди, стояли прозорі карафи з чистими, як сльоза, напоями (П. Загребельний).
3. мисл. Приманювати птахів та звірів вабиком або звуками, що імітують їхні голоси.
– Маєте знати, я також лісний, я також стрілець, але ваблю звірину .. в засідку, в сіті (І. Франко).
Словник української мови (СУМ-20)