вабити
ВА́БИТИ, блю, биш; мн. ва́блять; недок.
1. перех. і перех. Манити кудись чимсь принадним, викликати жання до чого-небудь.
Дверей не відімкнув я і гукнув: аремне вабиш, мій лукавий гостю!" (Л. Укр., IV, 54, 113);
Вечір вабив на двір, на берег, де зелена трава верби (Ю. Янов., I, 1958, 130);
Росяні перли, розсипі за ніч по травах і вітах ялин, займалися феєричними вогнями, горіли барвами веселки, вабили дівчину пісні (Д. Бедзик, Плем’я.., 1958, 56).
2. перех. і неперех. Притягати до себе. Викликати потяг.
О, чарівнице-природо! Навіщо ти мене вабиш своїм чаром? (Мирний, IV, 1955, 316);
Мінливе Чорне море вабить погляд (Рильський, І, 1956, 429);
В ній бриніли й вабили сміливість, граціозність, жіноче кокетство (Дмит., Розлука, 1957, 10).
3. перех., мисл. Приманювати птахів та звірів вабиком або звуками, підробленими під їх голос.
— Маєте знати, я також лісний, я також стрілець, але ваблю звірину.. в засідку (Фр., VIII, 1952, 186).
Словник української мови (СУМ-11)