вороний
ВОРОНИ́Й, поет. ВО́РОН, а́, е́.
Чорний із синюватим полиском (про масть коня).
Ведуть коня вороного, Розбиті копита... А на йому сіделечко Хустиною вкрите (Т. Шевченко);
Козак коника сідлає, З кониченьком розмовляє: – Біжи ж, коню, біжи, ворон, Аж до тихого Дунаю (П. Чубинський);
[Явдоким (співа):] Над козачим білим трупом Чорний ворон кряче, У ніженьках, на припоні, Ворон коник плаче (М. Кропивницький);
На вороному жеребці, в золотому панцирі .. баварський молодий герцог підскочив до імператриці (П. Загребельний);
В такі хвилини Шепталу [коневі] здавалось, що він давно вже не білий, а вороний, чалий, як інші бригадні коні (В. Дрозд);
// у знач. ім. ворони́й, но́го, ч.; ворона́, но́ї, ж. Кінь, кобила чорної масті.
Копитами вдарте, вороні, – У степу ми з вами не одні (П. Воронько);
Він придивлявся до колишніх вороних. По їхніх комплекціях не видно, щоб вони з'їздилися (М. Стельмах).
Словник української мови (СУМ-20)