вотчина
ВО́ТЧИНА, и, ж.
1. іст. У Давній Русі, а згодом в Україні й у Російській державі до XVIII ст. – феодальна земельна власність, яку можна було заповідати, продавати тощо.
Всеволод опинився в Курську, у вотчині свого брата Святослава (П. Загребельний);
Наше щастя, проше [прошу] пана, що повстанські загони діють зосібно, кожний у своїй вотчині і тримаються своїх сіл, як воша кожуха (В. Чемерис);
Учора вночі, рятуючись від неминучого бунту, Чеслав залишив столицю і на чолі невеликого війська з вірних йому краян відбув на південний схід – до Вишиграда, своєї вотчини (О. Авраменко).
2. перен. Територія або установа, в якій існує чиясь безконтрольна влада.
[Горський:] Ярошенко перетворив редакцію на свою вотчину (О. Левада);
На державному підприємстві почувається [Кирило Єгорович Сотник] як у себе дома, у власній вотчині (М. Циба).
Словник української мови (СУМ-20)