відкочувати
ВІДКОЧУВА́ТИ див. відкочо́вувати.
ВІДКО́ЧУВАТИ, ую, уєш, недок., ВІДКОТИ́ТИ, очу́, о́тиш, док., кого, що.
1. Котячи, переміщати в сторону, на якусь відстань.
– Ти ж, Карпе, мовчи, – сказав мені Іван, як кавуни прибрали і одкочували віз у сарай (Панас Мирний);
Вагонетку за вагонеткою одкочували дівчата, на їхнє місце ставав порожняк (Ю. Яновський);
Лодиженко відкотив і висипав землю з Ахметової тачки, порожню поставив поруч і чекав (Іван Ле);
Якось відкотила [Христя] кадуб, що зимував під повіткою, і побачила під ним .. двійко чорних жучків (Я. Гримайло);
// Переміщати, відганяти вітром, течією.
Вітер дме з нашого боку, він відкочує сіро-чорну пелену в бік німців (Є. Доломан);
– Життя, Майкле, як море під час відпливу, – відкочує хвилі все далі й далі (із журн.);
Легенький літній вітер нешвидко відкотив за річку пилюку (Ю. Збанацький).
2. Відгортати закочені рукави, поли і т. ін. або підводити комір.
Швидко йде [Панас] до дзеркала, дивиться, чепуриться. Потім береться за струганок, але, роздумавши, одклада [одкладає] набiк i одкочує рукава (В. Винниченко);
– Влада багатіїв, тату, не вічна.., – говорив Іван, відкочуючи комір свити, щоб не котилися на шию холодні краплини дощу (С. Чорнобривець);
Невільники відкочували коміри, куталися в своє дрантя (В. Малик);
Обличчя Каргата не змінилось. Він відкотив рукава, розгладив їх (Ю. Шовкопляс).
Словник української мови (СУМ-20)