вірник
ВІ́РНИК, а, ч.
1. Довірена особа когось.
Катруся змовилася з вірником багатого буковинського купця (Н. Кобринська);
Гетьман мовчав. Всі його вірники не спускали з нього очей. Як же він за останні місяці подався! (Б. Лепкий);
Двері .. виходили на широке дворище храмове, куди сходились жерці, слуги Святовидові – старші вірники (Н. Королева);
* Образно. Спокійний місяць, такий, як і він, сільський мандрівець, приятель його дитинства й вірник юнацьких мрій, втишив йому те злісне почуття, що була навіяла вулиця (В. Підмогильний).
2. Те саме, що віря́нин.
Бог помагає своїм вірникам (Н. Королева);
– То й добре, сину мій, – спокійно сказав єпископ. – Не суть важливо, якою мовою розмовляємо з вірниками, важливо те, що мовиться нами (С. Скляренко);
Кого більше серед вірників церкви? Зараз переважають прозахідні греко-католики (з публіц. літ.).
Словник української мови (СУМ-20)