гомінливий
ГОМІНЛИ́ВИЙ, а, е.
1. Який багато говорить; говіркий.
Гомінлива, безпардонна молодь затихла й стала слухати (В. Винниченко);
Колись гомінливі рибалки і веселі курортники звеселяли цю землю (В. Кучер);
Турки під'їхали до корчми гомінливою веселою ватагою (С. Тельнюк);
// Сповнений гомону.
І в гомінливий, стоязикий порт Нас, гнівних, море принесло широке (М. Рильський);
Так сяйте ж, огні золотої мети, шумуйте, міста гомінливі (В. Сосюра);
Надя ступала гомінливою вулицею, різким порухом голови поправляла звисле на очі волосся (Є. Пашковський).
2. перен. Який видає безладні звуки, шумить.
Через став тягнеться гребля, а в кінці її виблискують колесами гомінливі млини (М. Старицький);
Гординська жила над гомінливим потоком, що збігав із схилу і вливався в ріку (С. Чорнобривець);
Весна ще тільки натякала про себе, висилаючи вперед своїх зухвалих розвідників – гомінливі буйні ручаї по південних схилах гір (О. Гончар).
Словник української мови (СУМ-20)