комірник
КОМІ́РНИК, а, ч., розм.
Те саме, що квартира́нт.
Шостий комірник, ученик сьомого класу гімназіального, Микола Демидів, лежав також на ліжку біля вікна (О. Маковей);
Живу я сама, відокремлена від своїх комірників більше якимсь духом, як стінами або муром (О. Кобилянська);
– Усе війна забрала. І тепер я комірником живу (Б. Лепкий);
Доля моїх комірників не конче ідеальна – не мали дітей, забагато претензій, екзальтовані настрої, напружене шукання виходу (У. Самчук).
КОМІРНИ́К, а́, ч.
Той, хто завідує коморою, складом.
– А воно ж, мабуть, і ревізія буде! – нудив комірник (Остап Вишня);
Був він літ п'ятдесяти, невиразного соціального стану й фаху – не то колгоспний рахівник чи комірник, не то сільський кооператор (І. Багряний);
Приїхавши додому, Варивон розшукав комірника, і пізнього вечора обоє пішли до зерносховища (М. Стельмах);
Поки комірник бабрався з мішками, Лобода зазирнув у засіки (В. Дрозд).
Словник української мови (СУМ-20)