лука
ЛУКА́, и́, ж.
1. Вигин переднього або заднього краю сідла.
Він на луку в сідлі упирає – До Києва на вороному коні скакає (Панас Мирний);
Козак зиркнув на хмару, штурхнув сусіда, який також куняв, руками впершись в луку сідла (Василь Шевчук);
Поки Омелько ладнав на ворогів свій “самостріл”, малий спав, сидячи в сідлі, міцно вчепившись в луку сідла (Ю. Логвин).
2. Дугоподібний вигин русла річки або берега річки, моря.
З новим почуттям і думками оглядав і побратимів-дубів, що обсіяли землю жолудями, і просвітлене променем до самого дна спокійне озеро, і старовинний вал, що лукою входив у глибінь яру (М. Стельмах);
По один бік путі, що облишила вигнуту лукою ріку і йшла тепер полем, половіло під сонцем і гнало ліниві хвилі чисте й дорідне жито (Д. Міщенко);
Яхта .. знайшла врешті затишну гавань, яку захищала від океанських вітрів висока коса, що вигиналась лукою (Т. Воронович, пер. з тв. Ж. Верна).
ЛУ́КА́, лу́ки́, ж.
Те саме, що луг¹.
Степ без краю; зелені та м'які луки понад річкою; темні луги з дібровами (Марко Вовчок);
Друга казарма стояла на краю цієї гірської луки, серед трав і навіть під самотнім деревцем (Ю. Смолич);
Брудним грізним валом перекочувалося ісламське військо в межиріччя Дунаю і Драви, на зелені луки й поля Сремської рівнини (П. Загребельний);
Сільськими околицями, поза городами в рудих плямах гною, попід лукою, на якій уже біліють гуртики качок та гусей і синіють озера весняної води, виходжу на хутірський шлях (В. Дрозд).
Словник української мови (СУМ-20)