лука
ЛУ́КА, и, ж. Рівна місцевість, вкрита трав’янистою рослинністю, що розвивається протягом усього вегетаційного періоду.
Степ без краю; зелені та м’які луки понад річкою; темні луги з дібровами (Вовчок, І, 1955, 169);
На луках зеленою щіткою пнулася догори трава (Чорн., Визвол. земля, 1959, 40).
ЛУКА́, и́, ж.
1. Вигин переднього або заднього краю сідла.
Він на луку в сідлі упирає — До Києва на вороному коні скакає (Мирний, V, 1955, 273);
Підвівшись на стременах, він сідає на задню луку свого розгойданого сідла й дає коневі волю (Мик., II, 1957, 54).
2. Дугоподібний вигин русла річки або берега річки, моря.
Ріка Буг, що вигиналася тут лукою, оперізувала гору і все старе місто з трьох боків (Кач., Вибр., 1947, 277);
Кривою козацькою шаблею сяяла лука ріки (Перв., Невигадане життя, 1958, 158).
Словник української мови (СУМ-11)