нагору
НАГО́РУ, присл.
1. На верхню частину чого-небудь, у бік до верхньої частини чогось; протилежне наниз.
– Он, он... – сердилась Настя, тичучи рукою. – Треба он лізти нагору та ночви підставити, то й не буде текти (Панас Мирний);
Він [Большаков] перескочив канаву, продерся через дерезу, по запертих воротях виліз нагору, впав у двір, і в голові задзвонило щось (Ю. Яновський);
Під стіною накладено мішків, Фелікс виліз нагору, відхилив кришку [витяжної труби] (Ю. Яновський);
// У протилежному напрямку від землі; угору.
Я відчув, що канат рухається, і мене тягнуть нагору (Ю. Яновський);
Підкидати м'яч нагору;
// На верхній поверх будинку.
Ломицький вийшов по узьких сходах нагору і тихенько постукав у двері (І. Нечуй-Левицький);
Тарас зайшов у ворота й подався до себе нагору (О. Ільченко);
// На поверхню.
Де-не-де щось чорне швидко пливло по воді, то зринаючи нагору, то знову потопаючи (Б. Грінченко);
Потім вода знову забила в ключ, і незабаром вареники почали випливати нагору (І. Сенченко).
2. розм. На високі ноти.
Та ось Гіца зігнувся й наліг на скрипку. Він підняв одну ноту і все викочував і викочував її нагору, все вище та й вище, аж млоїло, аж дух захоплювало в грудях (М. Коцюбинський).
Словник української мови (СУМ-20)