нагору
НАГО́РУ, присл. На верхню частину чого-небудь, у напрямі до верхньої частини чого-небудь.
Дід припинив коня, устав, одпустив черезсідельник і, сівши, помалу поїхав нагору (Мирний, І, 1954, 282);
Під стіною накладено мішків, Фелікс виліз нагору, відхилив кришку [витяжної труби] (Ю. Янов., II, 1954, 40);
// На верхній поверх будинку.
Аврелія мовчки метнула на батька погляд, повний ненависті, і швидко подалась по сходах нагору (Л. Укр., III, 1952, 286);
// На поверхню.
Де-не-де щось чорне швидко пливло по воді, то зринаючи нагору, то знову потопаючи (Гр., І, 1963, 420);
Потім вода знову забила в ключ, і незабаром вареники почали випливати нагору (Сенч., Опов., 1959, 44).
Словник української мови (СУМ-11)