покора
ПОКО́РА, и, ж.
Беззаперечна готовність виконувати чужі накази, розпорядження, вимоги і т. ін.; шаноблива підлеглість.
Ні похвальба старших, ні покора нижчих не вдовольняли Максима (Панас Мирний);
Цілувати батька в руку – стародавній український звичай, що символізує особливу шану й покору батькові (Ю. Смолич);
// Поступливість, слухняність, покірливість.
Гадюку в пазусі він мусив вигрівати теплом власного тіла, га? Хто ж це? Параска, майже безмовної покори жінка? Одарка? (Іван Ле);
На виду одна покора, одна слухняність, тільки в очах у кожного та в закушених губах Гладун читав приховані насмішки (О. Гончар);
// Непротивлення долі; смиренність.
[Неофіт-раб:] “Терпливість і покора” тільки й чув я від вас сьогодні (Леся Українка);
На чому будувала в цій ситуації свій авторитет свята церква? На синівському послуху, на страху перед караючою господньою десницею, на рабській покорі (Ірина Вільде);
Поет [І. Франко] заперечує буржуазно-клерикальну проповідь покори, примирення з експлуататорським ладом, сподівання “від бога” кращого життя на землі (з навч. літ.).
○ (1) З поко́рою; В поко́рі у знач. присл. – слухняно, покірно.
Вона з покорою приймала грубість о. Василя (М. Коцюбинський);
Звикла дівчина в покорі все робить без перекорів (Н. Забіла).
Словник української мови (СУМ-20)