покорчити
ПОКО́РЧИТИ, ить, док., кого, що, перев. безос.
Ви́кликати корчі; посудомити.
Очі, мов у мертвого, дивляться і не бачать нічого; руки неначе судороги покорчили (Г. Квітка-Основ'яненко);
– Треба, то хай сам пришвендяє до мене, – викрикнув [Бурмака] – Чи, може, йому ноги посудомило! Чи покорчило? (П. Загребельний).
◇ (1) Щоб (бода́й) но́ги поко́рчило <�Хай (неха́й) но́ги поко́рчить> кому, лайл.:
а) уживається як лайка.
[Охрім:] А бодай тобі ноги покорчило, стара собака, і чого він причвалав? (М. Кропивницький);
Тобі мало було мого сала, так ти ще до людини пристав жувати, щоб тобі язик покорчило! (Григорій Тютюнник);
б) уживається для вираження великого незадоволення з приводу небажаного або невчасного приходу кого-небудь з побажанням всього недоброго.
[Охрім:] А бодай тобі ноги покорчило, стара собака, і чого він причвалав? (М. Кропивницький);
(2) Щоб (бода́й) язи́к поко́рчило <�Хай (неха́й) язи́к поко́рчить> кому, лайл. – уживаєтьсяираження великого незадоволення чим-небудь зробленим, сказаним з побажанням всього недоброго.
Вона мовчить, бо у свято гріх лаятись, але коли б усім тим, що плещуть про фабрику, покорчило язики, то це було б дуже добре (М. Коцюбинський);
Тобі мало було мого сала, так ти ще до людини пристав жувати, щоб тобі язик покорчило! (Григорій Тютюнник).
Словник української мови (СУМ-20)