амінь
АМІ́НЬ.
1. стверджувальна част. Уживається як заключне слово в молитвах, проповідях; вірно, істинно.
— Настане пилипівочка, то не гуляйте, молітеся, та й в скриню добре дбайте, — амінь! — так закінчив свою проповідь Моссаковський (Н.-Лев., III, 1956, 87).
2. у знач. ім., невідм., с. (звичайно як присудок). Кінець, усе скінчено.
Ти ж під тином, Сумуючи, у бур’яні Умерла з голоду. Амінь (Шевч., II, 1953, 323);
— Раз ти йому [господареві] шкоду зробиш, то й нашій приязні амінь (Фр., IV, 1950, 86);
— Гляди, Маковею, вдруге розгубишся: тоді амінь тобі! (Гончар, II, 1959, 59).
Словник української мови (СУМ-11)