витончений
ВИ́ТОНЧЕНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до ви́тончити.
— Увесь свій талант і многолітній труд поклав [Микола Лисенко] на те, щоб знайти, зберегти перли народної творчості, обробити їх і повернути народу, повернути нам, любовно очищені й витончені (Довж., III, 1960, 23);
— Може бути, твоя вдача з грунту витончена й ушляхетнена вже твоїми предками (Коб., III, 1956, 149).
2. прикм. Дуже гарний, з тонкими рисами, досконалої форми.
Колись тітка Клавда була красивою брюнеткою.. Її грація, витончена постать будили загальний подив (Вільде, Сестри.., 1958, 106);
Валентина частенько заздрила витонченій красі Лідиного обличчя (Руд., Вітер.., 1958, 81).
3. прикм. Який відзначається особливою вишуканістю.
Чорне, строге, розраховане на витончений смак убрання облягало її постать (Кач., Вибр., 1947, 28);
Відповідаючи на витончену чемність господаря, як могла, відказала йому в тон (Смолич, I, 1958, 57).
4. прикм. Чудово розвинений, з гострим сприйманням.
У нього велике опукле чоло, і весь він громіздкий не по літах, але внутрішньо витончений (Довж., II, 1959, 120);
Витончений слух;
// Який відзначається особливою досконалістю або крайньою загостреністю.
Коропов любив стояти в кузні й дивитись на витончену роботу Степана Васильовича. Коваль міг із звичайного боронячого зуба зробити красиву квітку (Земляк, Гнівний Стратіон, 1960, 147);
Тамара добре знає історію: ні Чінгіс-хан, ні пси-рицарі, ні Наполеон не додумувались до таких витончених катувань [як фашисти] (Хижняк, Тамара, 1959, 170).
Словник української мови (СУМ-11)