крикун
КРИКУ́Н, а́, ч.
1. Той, хто часто кричить; горлань.
— Он який крикун вистрибує! — переводила [Пистина Іванівна] очі на сина (Мирний, III, 1954, 191);
І тут нараз яка ж зміна! Замість шаленого крикуна просто хлопчик-душка (Фр., IV, 1950, 458);
// Сварлива людина.
За старшого над людьми тут ротмістр Гессен, крикун І грубіян з німецьких колоністів (Гончар, Ц, 1959, 354).
2. перен., зневажл. Галасливий фразер; базіка.
Буває так між нами: Хто робить — той мовчить, а вірять Крикунам (Бор., Тв., 1957, 142);
Крикуни.. кричали: «Вірш, слізьми що напоєний, Є негарний» (Фр., XIII, 1954, 436);
Демагоги й крикуни.. намагаються ширити нігілістичні погляди на радянську літературу (Про багатство л-ри, 1959, 75).
Словник української мови (СУМ-11)