небіжчик
НЕБІ́ЖЧИК, а, ч.
1. Померла людина; покійник.
Панталаха впав лицем до помоста і, розтріскавши собі голову, відразу став небіжчиком (Фр., II, 1950, 263);
Кумиш, як жінка, не могла бути присутньою при обмиванні небіжчика (Тулуб, В степу.., 1964, 20);
// перев. у прикладці, розм. Про померлу людину.
— Юхим мій, небіжчик, перед тим, як погнали у город в тюрму, ніч лежав.. поранений, неперев’язаний (Головко, II, 1957, 496);
— Ще мій батько небіжчик говорив, що Ярило.. їде по землі на білому коні (Стельмах, І, 1962, 407).
2. заст. Бідолаха.
Його [Енея] мутило І коло серденька крутило, Небіжчик часто щось вздихав (Котл., І, 1952, 112).
Словник української мови (СУМ-11)