небіжчик
НЕБІ́ЖЧИК, а, ч.
1. Померла людина; покійник.
Панталаха впав лицем до помоста і, розтріскавши собі голову, відразу став небіжчиком (І. Франко);
Кумиш, як жінка, не могла бути присутньою при обмиванні небіжчика (З. Тулуб);
// перев. у прикладці, розм. Про померлу людину.
– Юхим мій, небіжчик, перед тим, як погнали у город в тюрму, ніч лежав .. поранений, неперев'язаний (А. Головко);
– Ще мій батько небіжчик говорив, що Ярило .. їде по землі на білому коні (М. Стельмах).
2. заст. Бідолаха.
Його [Енея] мутило І коло серденька крутило, Небіжчик часто щось вздихав [зітхав] (І. Котляревський).
Словник української мови (СУМ-20)