повінь
ПО́ВІНЬ, вені, ж.
1. Розлиття річки при весняному розтаванні снігу, льоду або від тривалих дощів чи великих злив.
А у річці жовтим валом Повінь котить води: Видно, в горах тучі впали — Не дай боже шкоди! (Фр., XIII, 1954, 272);
Під час весняної повені ріки виходять з берегів і розливаються, багато які з них на кілька кілометрів ширини (Фіз. геогр., 7, 1957, 44);
*Образно. [Альберт:] Тепер я бачу, що ніякими силами не можна зупинити повінь народного обурення (Мам., Тв., 1962, 81);
*У порівн. Думки, наче повінь, аж перегойдують нею (Стельмах, II, 1962, 172);
// Значне підвищення рівня води в річці, озері або морі.
Води одшуміли, стали в берегах, на кручах засихали вже збиті повінню заплави (Скл., Святослав, 1959, 330);
А потім приходить весна, з громом скресає Дніпро.. На Матвіївській затоці в цей час висока повінь (Собко, Матв. затока, 1962, 304).
2. перен. Велика кількість, надмір чого-небудь.
Ні, справді можна здуріти від тої повіні корінців, брунатних, жовтих, білих, тонких, грубих, з землею й без землі корінців (Коцюб., І, 1955, 208);
Мічурін глибоко передихнув, подивився навколо, на безмежжя снігів, і в погляді його була повінь гніву (Довж., І, 1958, 473).
Словник української мови (СУМ-11)