скарбник
СКАРБНИ́К, а́, ч.
1. Той, хто відає коштами, цінними паперами та ін. у державних установах і громадських організаціях.
— Кажу, втік ваш Драган — значить, втік. Недаром перед тим скарбника нашого намислив судити (Мур., Бук. повість, 1959, 247);
При розподілі обов’язків головою було обрано студента третього курсу Степана Радченка, Запорожця скарбником (Бурл., Напередодні, 1956, 54);
Скарбник банку; Скарбник колгоспу; *Образно. Скарбниками слави народу, літописцями назвав українських кобзарів Гоголь (Веч. Київ, 27.III 1967, 3).
2. іст. Той, хто забезпечував матеріальне і технічне постачання у військових частинах і установах.
Вийшовши від Потьомкіна, Головатий попрямував до флігеля, де жив незмінний скарбник штабу Потьомкіна Василь Степанович Попов (Добр., Очак. розмир, 1965, 14).
3. іст. У Давній Русі та у давнину на Україні — той, хто відав скарбницею князя, монастиря і т. ін.;
// Начальник приказу, який відав царською скарбницею в Російській державі XV-XVII ст.
4. заст. Чорт, який стереже закопаний скарб.
— А скарбу, як хто закопає, береже скарбник: не попустить нікому заняти [зачепити]… (Гр., II, 1963, 332).
Словник української мови (СУМ-11)