цапа
ЦА́ПА, присл., розм. У вертикальному положенні; сторч, дибки.
Стрімка течія щораз підхоплювала дуба, як пір’їну, і кидала його з боку на бік, ставила цапа (Добр., Очак. розмир, 1956, 61).
♦ Скака́ти ца́па — рішуче протидіяти чому-небудь, заперечувати щось.
[Роман:] Та хоч би батько цапа скакав, а я таки женюсь на Мотрі (К.-Карий, І, 1960, 396);
— Не скачи, пане, цапа, бо, гляди, слимаком поповзеш (Стельмах, Хліб., 1959, 50);
Става́ти (ста́ти) ца́па — зводитися на задні ноги; здиблюватися.
Велетенський жеребець не зносив людського духу. Він іржав і ставав цапа, як тільки бачив коло себе живу людину (Загреб., Шепіт, 1966, 58);
Кінь змилений став цапа (Головко, І, 1957, 72);
Станови́тися ца́па див. станови́тися.
Словник української мови (СУМ-11)