індивідуальний
ІНДИВІДУА́ЛЬНИЙ, а, е.
1. Власт. певній особі.
Люди не пізнавали її, мою «суб’єктивну, індивідуальну» душу (Л. Укр., III, 1952, 690);
Всі вони [дійові особи повісті] наділені автором індивідуальними рисами (Рад. літ-во, 2, 1958, 14);
Поки художньо-поетичні неологізми не засвоєні живою мовою, вони залишаються словами індивідуальної лексики їх творців (Курс сучасної укр. літ. мови, І, 1951, 103).
2. Який перебуває в особистому користуванні, розпорядженні; окремий; протилежне колективний, спільний.
Держава щороку виділяє під індивідуальні робітничі городи багато тисяч гектарів землі (Рад. Укр., 3.III 1953, 3);
// Признач. для особистого використання.
Індивідуальний пакет.
3. Здійснюваний окремими особами; не колективний.
Водії степових кораблів взяли на себе індивідуальні зобов’язання (Київ. пр., 16.VIII 1951, 3);
Індивідуальне житлове будівництво;
// Створений окремою особою.
Буває ще категорія неологізмів, так би мовити, індивідуальних (Рильський, III, 1956, 77).
4. Особливий для кожного індивідуума.
Слід використати всі форми керівництва і допомоги пропагандистам — курси, семінари, теоретичні конференції, групові та індивідуальні консультації і т. д. (Рад. Укр., 27 .VIII 1959, 1);
Індивідуальний підхід до учня; Індивідуальний раціон.
Словник української мови (СУМ-11)