лубок

ЛУБО́К, бка́, ч.

1. Те саме, що луб 2.

Хома Патика Пішов зимою драти лика; Лубка ж не обідрав І липку зіпсував (Бор., Тв., 1957, 138);

[Мартин:] Не журись, у нас вози лубками вшиті! (К.-Карий, І, 1960, 333).

◊ Лубко́м взя́тися (стоя́ти) — те саме, що Лу́бом стоя́ти (ста́ти) ( див. луб).

Стоїть Щур під млином на греблі, розминає язик у роті, що лубком узявся, сам себе допікає (Вас., Вибр., 1950, 115).

2. Виріб з луба (кузов воза, саней і т. ін.).

Він бачив уже валку саней з колодами, брусами, повні лубки червоної цегли, немов миски ягід (Коцюб., II, 1955, 34);

//

мн. Віз, сани з таким кузовом. Взяв син лубки, поклав старого та й одвіз… (Коцюб., II, 1955, 274).

3. перев. мн. Тверда накладка на місці перелому кістки; шина.

Біда лежав на розкладному ліжку.. Нога була в лубках (Трубл., І, 1955, 55).

4. Липова дошка для малювання або гравірування картини, звичайно нескладної виконанням.

Намалюю неньку На жовтому лубку (Чуб., V, 1874, 474).

5. тільки одн. Надрукована з такої дошки картинка з підписом, народна походженням або розрахована на широкі народні верстви, що відзначалася простотою образів і примітивністю зображення.

Розвиваючи традиції народного лубка, українські художники створили пропагандистський плакат (Укр. рад. граф., 1957, 18);

Не можна пройти повз цікаву серію.. ліноритів.. на мотиви великого Кобзаря, виконану під давній лубок (Мист., 3, 1964, 20).

6. літ. Те саме, що Лубо́чна літерату́ра ( див. лубо́чний).