метати

КИ́НУТИ кого, що (помахом руки, рук змусити летіти, падати або змусити летіти з метою влучити в когось, щось і т. ін.), МЕТНУ́ТИ, ШПУРНУ́ТИ розм., ЖБУРНУ́ТИ розм., ЖБУ́РИТИ розм., ШВИРГНУ́ТИ розм., ШВИРГОНУ́ТИ підсил. розм., ШВА́РКНУТИ розм., ШВАРКОНУ́ТИ підсил. розм., ХРО́ПНУТИ розм., БРИ́ЗНУТИ розм., ШВАРНУ́ТИ діал., ПОШПУ́РИТИ розм., ПОШПУРНУ́ТИ розм., ШПУ́РИТИ діал., ПОПЕ́РТИ фам., ПОТИ́РИТИ фам., ПОТУ́РИТИ діал., ПОПУ́ДИТИ діал. (рвучко, різко, з силою); ПОСЛА́ТИ, ЗАПУСТИ́ТИ розм., УТИ́РИТИ (ВТИ́РИТИ) розм. (в когось, щось); ВЕ́РГНУТИ (ВЕ́РГТИ) розм. (з силою, щось важке); БЕБЕ́ХНУТИ розм. (щось важке перев. додолу); ЛЯ́ПНУТИ розм. (з коротким різким звуком); ПЛЮ́ХНУТИ розм., ШУБО́ВСНУТИ розм. (перев. на щось або в щось рідке); УКИ́НУТИ (ВКИ́НУТИ), УВЕ́РГНУТИ (ВВЕ́РГНУТИ) розм., УВЕ́РГТИ (ВВЕ́РГТИ) розм. (всередину чогось). — Недок.: ки́дати, ки́датися чим мета́ти, шпурля́ти, шпурля́тися чим жбурля́ти, жбурля́тися чим швирга́ти, швирга́тися чим шпуря́ти, посила́ти, запуска́ти, ве́ргати, ве́ргнути, вергти́, ля́пати, плю́хати, укида́ти (вкида́ти), вверга́ти (уверга́ти). Карпо ухопив грудку глини й кинув униз (Панас Мирний); Октав Пігловський спритно метнув на шинквас півкарбованця (М. Стельмах); Марина так шпурнула миску, що мало не розбила (Грицько Григоренко); Гнатюк щосили жбурнув амбразурі в пащу свою важку ношу, круглий камінь (Я. Качура); Кудлатий жонглер.. жбурив глядачам кілька барвистих опук (О. Ільченко); Тимко швиргонув занозу на землю (Григорій Тютюнник); Клим Овчарук раптом щосили шваркнув своєю безкозиркою об днище тачанки (Ю. Смолич); Як глянув (Олексій) на свій портрет, здоймив його з стіни і хропнув об землю (П. Куліш); Як бризне (писар) шапку об землю (Г. Квітка-Основ'яненко); Коли Юрішкові донесли, що Марусяк вислизнув у нього межи пальці, — шварнув крисанев об землю і, завиваючи, як вовк, топтав її ногами (Г. Хоткевич); Івашко згадав про останню гранату і пошпурив її назустріч німцям (П. Панч); Та й шпурив (цар) острий палаш молодцеві у грудь (Ю. Федькович); Вона налапала під ногами палицю та й поперла нею на курей (І. Нечуй-Левицький); Білявий Габелок потурив свинку (дерев'яну кульку) на Василя (Панас Мирний); Хтось попудив англійську гранату, та не влучив у темряві у вікно (О. Гончар); Ольга Коршунова послала в поле диск (В. Собко); Багіров вирвав чеку, відхилив двері і запустив у них гранату (О. Гончар); (Ничипір:) Нечиста сила на все підводить. Чи випив там чоловік чарку, чи не випив, а вже воно тебе втирить у калюжу (Б. Грінченко); Костянтин розсміявся, вергнув книжечку на стіл (А. Кримський); Як бебехнув його на землю (Словник Б. Грінченка); Вийнявши з бокової кишені обтріпану колоду карт, ляпнув її на стіл (Григорій Тютюнник); Розвідники швидко підхопили свій невеличкий плотик, плюхнули його у воду (С. Голованівський); Петро зняв з собаки мотузку. Потім він і Платон, взявши за лапи Османа, розгойдали його й шубовснули в озеро (Ю. Збанацький); Вона ледве встигла вкинути йому в кишеню два пиріжки (О. Гуреїв). — Пор. бу́хнути.

ХИТА́ТИ що, чим (надавати чому-небудь коливального руху з боку на бік, вперед і назад, згори вниз), ВИХИ́ТУВАТИ, ХИЛИТА́ТИ, КОЛИХА́ТИ, КОЛИСА́ТИ, КОЛИВА́ТИ, ГОЙДА́ТИ, ТЕЛІПА́ТИ розм., ТІ́ПАТИ розм., ХИБА́ТИ розм., ХИЛЯ́ТИ розм., ТЕРМОСИТИ розм., МЕТА́ТИ розм.; КАЧА́ТИ розм. (на воді). — Док.: хитну́ти, хилитну́ти, колихну́ти, колиснути, коливну́ти, метну́ти, похитну́ти, схитну́ти. Хвиля хитає комиші, вішає на кореневища верболозів лиштви білої піни (Григорій Тютюнник); Юра вмощується в рогатині, немов у кріслі... Вітер ніжно хилитає його сюди і туди (Ю. Смолич); Плине білий човник, хвилечка колише, хвилечка гойдає (Леся Українка); Легенький вітерець колисав плюмажі над високими ківерами (Н. Рибак); Тихі вітри коливали дзвоники, і вони дзвеніли й розливали в небі райські мотиви (І. Нечуй-Левицький); Дивлюсь — бреде він із школи сердитий, на товаришів ніякої уваги не звертає, теліпає сумкою з книжками (О. Донченко); Поміж другими й старий дяк тіпає головою (Панас Мирний); Гуцули.. збилися такою лавою, що нею хиляло, як хвилею на морі (Г. Хоткевич); Крім шуму бурі, що термосила могутніми коронами дуба, не чути було нічого (І. Франко); Чути лише плюскіт дощу, дзюрчання струмків та глухий шум дерев, що їх безжально метає вітер, січе дощ (А. Шиян); (Геннадій:) Як їх не качає, як не стукаються вони під час шторму, а голова не болить! (З. Мороз); Тихо шуміли вікові ялини, мрійно похитуючи обважнілими верхівками в сліпучо-білих снігових шапках (Я. Качура); Вітер тихенько погойдує хвою (Я. Шпорта).