бубоніти
БУБОНІ́ТИ, ню́, ни́ш, недок.
1. що і без дод. Говорити невиразно; бурмотіти.
Ніби в нас і в хаті повеселішало: і брат заговорить, і братова всміхнеться, й дітвора бубонить, регочеться (Марко Вовчок);
Семенець стояв серед шляху один, длубався в своєму гаманці і щось бубонів сам до себе (С. Васильченко);
– Який може бути сон, – бубонів професор. – Я давно втратив сон (В. Кучер);
Валька, працюючи, весь час бубонів баском з-під стола (О. Гончар);
// Неголосно читати, вивчати урок.
Деякі [школярі] сиділи .. і бубоніли задану лекцію (І. Франко).
2. Дрібно стукати.
Щось глухо бубонить біля вікна – все стук і стук з самісінького ранку... (С. Голованівський);
В чорні шибки б'ються перші вогкі сніжинки, глухо бубонять важкими мокрими кульками у скло (В. Козаченко);
Блискавиці раз по раз крають чорне небо, і дощові краплі монотонно бубонять по шибках зачинених вікон (з газ.).
3. Бити в бубон; грати (про бу́бон).
“Лихо буде”, – бубонить бубон на весь куток та до скрипки прислухається (Г. Косинка).
Словник української мови (СУМ-20)