бубоніти
БУБОНІ́ТИ, ню́, ни́ш, недок.
1. перех. і без додатка. Говорити невиразно; бурмотіти.
Ніби в нас і в хаті повеселішало: і брат заговорить, і братова всміхнеться, й дітвора бубонить, регочеться (Вовчок, І, 1955, 4);
Семенець стояв серед шляху один, длубався в своєму гаманці і щось бубонів сам до себе (Вас., II, 1959, 49);
— Який може бути сон, — бубонів професор. — Я давно втратив сон (Кучер, Чорноморці, 1956, 178);
// Неголосно читати, вивчати урок.
Деякі [школярі] сиділи.. і бубоніли завдану лекцію (Фр., І, 1955, 239).
2. неперех. Дрібно стукати.
Щось глухо бубонить біля вікна — все стук і стук з самісінького ранку… (Голов., Поезії, 1955, 104);
В чорні шибки б’ються перші вогкі сніжинки, глухо бубонять важкими мокрими кульками у скло (Коз., Зол. грамота, 1939, 13).
3. неперех. Бити в бубон; грати (про бубон).
"Лихо буде", — бубонить бубон на весь куток та до скрипки прислухається (Кос., Новели, 1962, 18).
Словник української мови (СУМ-11)