вірний
ВІ́РНИЙ, а, е.
1. Який заслуговує довір’я; постійний у своїх поглядах і почуттях; відданий.
— Усе буде, як кажеш, — промовила вірна, віддана дружина (Вовчок, І, 1955, 364);
І я учитимусь як слід, і буду вірним сином найкращої на цілий світ моєї Батьківщини! (Забіла, Одна сім’я, 1950, 30);
// Який відзначається відданістю.
Знов зрина жадання Тихої розмови, Щирого братання, Вірної любові! (Стар., Поет. тв., 1958, 33);
От так маєш! За тридцятилітню вірну службу така заплата (Фр., II, 1950,102);
// чому. Який незмінно дотримується чого-небудь, не зраджує.
Вірна заповітам В. І. Леніна, Комуністична партія Радянського Союзу розглядав будівництво комунізму в нашій країні як своє велике інтернаціональне завдання (Ком. Укр., 10, 1966, 9).
Бу́ти (лиша́тися і т. ін.) ві́рним собі́ — лишатися таким, як і завжди; бути незмінним.
Старий генерал, якого сусіди вважали "червоним" і небезпечним, завжди лишався вірним собі (Коцюб., II, 1955, 383).
2. розм., рідко. Те саме, що пра́вильний 1; правдивий, точний.
А шлях наш — вірний, бо це — шлях, до якого рано чи пізно неминуче прийдуть і всі інші країни (Ленін, 33, 1951, 131);
— Краще давай я постукаю і послухаю тебе, і тоді ми поставимо вірний діагноз (Ів., Вел. очі, 1956, 35).
3. розм., рідко. Те саме, що немину́чий; певний.
Погнали його на вірну смерть, скласти свою.. голову (Цюпа, Три явори, 1958, 15).
4. у знач. ім. ві́рні, них, мн., рел. Про людей, які неухильно дотримуються догматів якоїсь віри, релігії; правовірні.
[Прісцілла:] Не можна, друже, нам, християнам, слухати прохання [не ходити на зібрання], бо то ж інакше половина вірних одкинутися мусила б од віри (Л. Укр., II, 1951, 381);
На небі, кажуть папи, для вірних, для римо-католиків — самий рай… (Вишня, І, 1956, 456).
Словник української мови (СУМ-11)