напутній
НАПУ́ТНІЙ, я, є. Який містить у собі напуття.
Далі міністр висловив Андрію кілька напутніх настанов (Гур., Життя.., 1954, 6);
Боженко, як і завжди, закінчив свою промову напутнім словом (Довж., І, 1958, 197);
Старий хвилювався і напутня промова про користь птахів явно не клеїлась (Земляк, Гнівний Стратіон, 1960, 194);
// Стос. до напуття.
Всі чекали коронного гетьмана, а в палацовій капелі двірський капелан правив напутній молебень (Тулуб, Людолови, II, 1957, 398);
Ще далеко чули вони напутню пісню, що співала її Ганнуся (Ів., Вел. очі, 1956, 126).
Словник української мови (СУМ-11)