небокрай
НЕБОКРА́Й, ю, ч.
1. Частина неба над лінією горизонту; обрій.
За темним лісом червоною загравою спалахнув небокрай (Ткач, Крута хвиля, 1956, 63);
Уже сонце до небокраю хилиться (С. Ол., З книги життя, 1968, 101).
2. поет. Те саме, що не́бо 1.
Гірські вершини білі Підводяться й черкають небокрай (Мур., Повість.., 1948, 45);
Зоря зійшла на небокраї, сіяє тихо з висоти… (Гонч., Вибр., 1959, 356);
Сонце пливло по небокраю, ховаючись за непривітні, сірі хмари (Хижняк, Тамара, 1959, 26);
*Образно. Микола їде на Алтай, Як член одної з експедицій, Що розширяють небокрай, Неначе перелітні птиці (Рильський, Поеми, 1957, 185).
Словник української мови (СУМ-11)