незвичайно
НЕЗВИЧА́ЙНО. Присл. до незвича́йний.
Незвичайно вітер свище серед потоптаних могил (Уп., Вірші.., 1957, 14);
Бійці заніміли, вражені: так незвичайно, моторошно, дико вирвалася та пісня серед цієї крові, вогню й загального напруження (Гончар, III, 1959, 147);
Все на цій постаті свідчило про незвичайно скромний її спосіб життя (Фр., VI, 1951, 162);
— Я вже сьогодні йому й руки не подала, — каже раз мати, — вирядивши Саєнка. — Незвичайно зробили… Саєнко — чоловік як слід (Мирний, І, 1949, 199);
// у знач. присудк. сл. Не прийнято.
Якби її воля, привчилася б і письма: так тогді-бо незвичайно було, щоб дівка та вміла читати (Кв.-Осн., II, 1956, 312);
— Зміркуй лише сама: дізнатись можуть люди… Неслава, поговір — і що з тобою буде? Отак любитися — це ж незвичайно, гріх! (Міцк., П. Тадеуш, перекл. Рильського, 1949, 245).
Словник української мови (СУМ-11)