сором

СО́РОМ, со́рому, розм. сорома́, ч.

1. Почуття сильного збентеження, зніяковіння через свою погану поведінку, недостойні дії, вчинки і т. ін.

У кого совісті нема – нема й сорому (прислів'я);

Бжеський почервонів: навіть на самоті не міг він згадувати цього ганебного випадку без жагучого сорому (З. Тулуб);

Як тільки в її уяві малювалася картина, що ось вона, Олена, вночі крок за кроком крадеться за своїм чоловіком.., то гарячий сором заливав її з ніг до голови (Григорій Тютюнник);

// Почуття моральної відповідальності за свою поведінку, вчинки і т. ін.

Чи тобі висилають “Вісник”? Мені – ні. Писав тричі, але вони сорому не мають (М. Коцюбинський);

// Почуття ніяковості, сором'язливості.

Ходили [мешканці Олімпу] голі без зазору. Без сорому, на кшталт циган (І. Котляревський);

Забула сердешна [Леся] на той час і стид, і дівоцький сором: затулила йому хусткою глибоку рану, а сама так і впала на його; плаче, голосить, серденьком називає (П. Куліш).

2. Недобра слава, безчестя; ганьба.

Раптом зброя заблищала, І гукнуло військо хором: – Ми готові йти до бою! Краще смерть, ніж вічний сором! (Леся Українка);

– Вам це байдуже, а для дівчини – один сором і людський поговір (М. Стельмах);

// Ганебний вчинок.

Насилу вліз [п'яненький сотник] у хату Та й ліг собі тихенько спати, Щоб Настю, бачте, не збудить Та сорома не наробить (Т. Шевченко).

3. у знач. пред. Те саме, що со́ромно.

Схаменусь, то аж сором, яка з мене господиня... (Марко Вовчок);

Йому було сором дивитися людям в очі (Г. Хоткевич).

4. у знач. виг. Уживається для вираження осуду чиєї-небудь поганої поведінки, недостойних дій, вчинків і т. ін.

– Сором! сором! з грецької мови – трійка! (А. Кримський);

Виписувати з Москви [бухгалтерів]? Сором! Нехай уже інженери... (Іван Ле).

5. розм. Зовнішні статеві органи людини.

Галчан поривався першим увійти в хату, але молодиці не пускали його, бо він мужчина і йому не слід дивитись на дівочий сором (М. Коцюбинський);

Замість портів на Лучукові висіли смішні пацьорки, які не прикривали навіть сорому (П. Загребельний).

Завдава́ти / завда́ти со́рому (рідко со́ром) див. завдава́ти;

Кра́ска со́рому див. кра́ска;

Ні (і) стида́ (сти́ду), ні (і) со́рому (сорома́, сра́му) [нема́є (нема́)] див. стид;

(1) Со́ром (со́ромно) сказа́ти – уживається для вираження ніяковості з приводу того, що повідомляється, говориться.

Та... їй-богу, сором сказать, нема чим викупить [поему “Гайдамаки”] з дрюкарні [друкарні] (Т. Шевченко).

◇ Без со́рому ка́зка див. ка́зка;

(2) Без со́рому (рідко сорома́):

а) засуджуючи своєї поведінки, вчинків.

За нею козаки ходили, Поки вдова без сорома Дочку породила (Т. Шевченко);

б) непорядний, безсовісний.

Натуру мав він дуже бридку, Кривив душею для прибутку, Чужеє отдавав в песать; Без сорому, без Бога бувши... Чужим пустився промишлять (І. Котляревський).

За нею Козаки ходили, Поки вдова без сорома Дочку породила (Т. Шевченко);

Вво́дити / ввести́ в со́ром (у страм) див. вво́дити;

Згоря́ти (згора́ти) / згорі́ти (спопелі́ти) від (з) со́рому див. згоря́ти;

Зми́ти кро́в'ю ганьбу́ (со́ром) див. змива́ти;

Набира́тися / набра́тися со́рому (ганьби́, стра́му) див. набира́тися;

(3) На со́ром кому, у знач. вставн. сл. – уживається для вираження незадоволення чиєю-небудь поведінкою, вчинком, осуду їх і т. ін.

А тут, на сором мені, люди йдуть на поле та ще юрбами (І. Нечуй-Левицький);

Не зна́ти, куди́ діва́ти / ді́ти (поді́ти) о́чі [від со́рому] див. зна́ти;

Нема́є (нема́) ні со́рому (ні че́сті), ні со́вісті (ні сумлі́ння) див. нема́;

Не мати ні со́рому (че́сті), ні со́вісті; Не мати ні со́рому (че́сті), ні сумлі́ння див. ма́ти²;

Палені́ти від (з) со́рому (стида́, сти́ду) див. палені́ти;

Покрива́тися (укрива́тися) / покри́тися (укри́тися) ганьбо́ю (со́ромом, несла́вою і т. ін.) див. покрива́тися;

Покрива́ти (укрива́ти) / покри́ти (укри́ти) ганьбо́ю (со́ромом, несла́вою і т. ін.) [го́лову] див. покрива́ти;

Роби́ти / зроби́ти со́ром див. роби́ти;

Рум'я́нець со́рому (гні́ву, збенте́ження і т. ін.) див. рум'я́нець;

(4) Со́ром їсть (кри́є) о́чі чиї, кому і без дод. – хтось мучиться, страждає від докорів совісті; кому-небудь дуже соромно.

[Гнат:] Одну хвилину мені жаль Софії і сором їсть очі, а другу... другу – вся душа, всі думки у Варки! (І. Карпенко-Карий);

Як дізнаються, бува? Ото дівка? З паничем цілуватися?! Матінко!.. І Христя чує, як її обличчя горить-палає, як її очі сором криє (Панас Мирний).