квітка
КВІ́ТКА, и, ж.
1. Частина рослини, що виростає на кінці стебла або гілки й складається з маточки, тичинки й пелюсток навколо них; звичайно має різне забарвлення та приємний запах.
Між травою купами жовтіли круглі квітки кульбаби, синів ранній степовий сон (Н.-Лев., II, 1956, 215);
Понуро дивився Варчук на білу квітку деревію, по якій сонно повзала оса (Стельмах, II, 1962, 137);
*Образно. Пролунав постріл.. У синій високості розпускалася біла квітка вибуху (Гончар, І, 1954, 386);
*У порівн. Леся почервоніла.., як повна квітка в траві (П. Куліш, Вибр., 1969, 83);
І юнак розкривсь як квітка і почав розповідати — про своє велике горе (Тич., II, 1957, 19);
// Ця сама частина рослини, зірвана зі стеблом.
У мене в хаті щодня свіжий букет з літніх квіток (Коцюб., III, 1956, 406);
Жасмин, гвоздики і троянди. Кімната тоне у квітках (Дмит., Добрі сусіди, 1951, 47);
// Ботанічна назва органу розмноження в голонасінних і покритонасінних рослин.
Деякі види, як-от верба козяча або коноплі, роздільно-статеві й дводомні: на одних рослинах утворюються тільки чоловічі, на інших тільки жіночі квітки (Бджоли, 1955, 97).
2. Трав’яниста рослина, що має на кінці стебла утворення, яке складається із серцевини й пелюсток навколо неї.
У їх хаті інша сім’я домувала, господарювала.., у городі інші квітки позасіювані були цієї весни… (Вовчок, І, 1955, 366);
Степ щодалі ставав чарівнішим. Уся поверхня землі здавалася зелено-золотим океаном, на якому розбризкано мільйони різних квіток (Довж., І, 1958, 226).
Словник української мови (СУМ-11)