законність

(легітимність) — У кожній складній формі суспільства так чи інакше постає питання легітимності: чи маємо ми підкорятися наявному ладу і, якщо так, то чому? В сучасних суспільствах це проблема стає все більш політичною і поширеною. Можливо, формуліровка Руссо на початку Нового часу допоможе нам розібратися. Людина народжується вільною, але всюди вона у кайданах. Як так сталося? Я не знаю. Що може легітимізувати це? Сподіваюсь, що можу відповісти на це запитання. Але суспільний лад є священним порядком і слугує всім іншим за основу. Проте, цей порядок не природного походження; він базується на договорі. Проблема в тому, що це за договори. (“Суспільний договір”) Цей маніфест, достатньо радикальний для свого часу, не міг бути виголошений декількома століттями раніше. Так як тоді світ сприймали за деякий космічний порядок, в якому у людей є своє місце і ціль. У такому світі звичай має відтінок божественної мети, а політична влада має свої корені в космічному порядку. Ще не було таких взаємозв’язаних концепцій як свобода, легітимність, воля, згода, представництво, договір, на яких базуються твердження Руссо. Його декларація незалежності від старого світу символів і значень пов’язана з посильним відчуттям несвободи в суспільстві. В цьому вже закладено зерно сучасних проблем відчуження, аномії та кризису легітимності. Тому що якщо встановлений порядок не відбиває космічний порядок, то будь-які з його заборон, вимог або правил, що суперечать волі людини, порушують свободу – мою свободу і нашу свободу. Небажані обмеження стають кайданами. Обмеження тільки тоді можуть бути легітимними, коли вони підтверджені волею людей. Сьогодні ніхто не може прийняти запропоновані Руссо вирішення питання легітимності – теорію загальної волі (див. загальна воля), але характеризуючи це питання, всі ми користуємося структурою концепцій, запропонованою ним. Виникає підозра, що неправильне вирішення питання означає не просто неспроможність однієї окремої теорії легітимності, але проблему більш загального плану, яка міститься в самій структурі концепцій. Сучасні теорії легітимності можна поділити на три типи. Є такі, що намагаються відродити ті аспекти буття, які ми втратили, інтерпретуючи звичаї та норми правопорядку як традиції з відтінком божественності або як такі, що відбивають властиві природі незмінні цілі. Вони намагаються, словами Ханни Арендт (Hannah Arendt), відродити доктрину “легітимності, яка походить з чогось поза межами людських вчинків”. Інші теорії припускають договірний характер сучасного життя, як потім намагаються обмежити питання легітимності тими договорами, які впорядковують відносини між громадянином і державою, і забезпечити таку легітимність шляхом раціональної згоди громадян. А є теорії, які наполягають на тому, що договірний принцип норм і стандартів проникнув у всі сфери життя, а потім намагаються застосувати критерій дискурсивної згоди (discursive consent) до всього способу життя. Джордж Катеб (George Kateb) представляє сучасний приклад теорії другого типу. Сучасність означає десакралізацію природи, договірні принципи життя, кристалізації держави і примат агента, який дає згоду на право надання легітимності, але питання легітимності звужено до згоди громадян щодо основних конституційних засад управління державою. Критикуючи теорії сучасного або постійного кризису легітимності в демократичних капіталістичних державах, Катеб не знаходить ніякого “глибокого незадоволення… конституційною представницькою демократією”. Наявне відчуження в різних сферах життя, але воно само по собі є частиною сучасного розуміння свободи й договірних основ життя. Воно не означає відсутності легітимності у державі, і його не можна позбутися без повернення до того оточеного таємницею стану, коли природа чи Бог створюють різні стандарти легітимності. За теорією, започаткованою Юргеном Габермасом (див. Габермас) (Jurgen Habermas), треба розширити сфери застосування поняття легітимності в сучасних суспільствах. Тому що норми і стандарти, які, вважалося, склалися традиційно або в об’єктивних ринкових умовах, насправді виявляються договорами, сформованими владою і політиками. Настільки, наскільки ці договори не відповідають рефлективній волі тих, чиє життя вони регулюють, настільки вони будуть вводити в оману (і таким чином робити крок до несвободи) або настільки вони будуть сприйматися як ненависні обмеження, а не як передумови свободи. Легітимність державної влади у такому разі (не обов’язково за допомогою своєї властивості підтримувати порядок) виконує функцію пристосування цих договорів до рефлективної волі громадян, яка виявляється через відкриті демократичні процеси. Питання розподілу прибутку, робочих місць, структури споживання, характеру природного середовища, розподілу праці на підставі статі взаємин батьків і дітей, ставлення до осіб похилого віку, -- питання, які раніше не розглядалися в межах понять волі, договору, політики та легітимності, тепер привносяться в цю сферу. Очевидно, що наявний лад в умовах сучасності не може протистояти цьому процесу, не вдаючись до авторитарних (нелегітимних) дій. Тепер ми можемо зрозуміти найбільш типові ідеї щодо проблеми легітимності. Консерватори і неоконсерватори намагаються усунути договорний принцип з деяких сфер життя, відновити почуття природності і необхідності в межах, допустимих для капіталістичної конституційної демократії. Ліберали намагаються обмежити питання політичної легітимності до конституційних принципів управління державою, відокремлюючи державну владу від економіки і приймаючи різні стандарти легітимності для різних сфер. Радікали намагаються уявити розширений набір договорів, які заслуговують на те, щоб їх виконували. Кожна з цих ідей несе серйозні складнощі. Консерваторам довелося б в наш час оточити договори таємницею. Відокремлення політики від економіки в деяких сферах (там, де політика глибоко проникла в економіку або навпаки) виявляється цілком штучним. А ідея радикалів про те, що все населення буде виконувати всі договори, здається утопічною. Творча думка щодо легітимності потребує заглиблення в гносеологічне середовище, в межах якого проблема легітимності існує.